Робота переможниці Всеукраїнського мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Т.Шевченка Козової Дар'ї
Навіщо я живу, скажеш? Для кого? Для чого? Можливо, моє життя – це злочин, скоєний Богом? Що мені лишилося? Стіл. Папери. Стіл. Релігія? Батьківщина? Боротьба? Кохання? …
Невже я схожий на марнотратника часу і засуджений до вічного чекання на ті події, свідком яких ніколи не стану? Невже ніколи не бути народу українському вільним, незалежним?! Кайдани…Кайдани нації…Саме це слово спопеляє мою зболену душу.
Мій народе! Мій безталанний народе! Тобою живу, про тебе мислю…Але ти зараз далеко, а вона тут. Вона сміється. Я чую її сміх, лютий і владний. Знаю, чого ти, моя вічна супутниця, хочеш, але я не піддамся…
Сьогодні мене таки полишив останній янгол. Це той, що охоронець.
Знаєш, всі вони рано чи пізно тікають: янголи, історії, люди, спогади…
А я вперто вірю і пишу. Прошу:
Обніміте ж брати мої
Найменшого брата,
Нехай мати усміхнеться
Заплакана мати
Таврую, висміюю:
І звір такого не зробить дикий,
Що ви, б’ючи поклони,
З братами дієте…Закони
Катами писані за вас
Закликаю:
Борітеся – поборете!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая.
Заповідаю:
Свою Україну любіть,
Любіть її во время люте,
В останню тяжкую минуту
За нею господа моліть.
Я душу свою на показ виставляю. Та кому вона потрібна, душа письменника. Вона зморена, у відчаї, навіть диявол не візьме її для знущань…
Знаєш, я винятковий лише в одному. Мені немає нічого втрачати. Я все віддав людям, народу.
У тому ж моє щастя, покликання поета. Нещастя ж моє – в тобі. І тобі це відомо. Ти зі мною віки. Який сенс втрачати недолю, якщо долі не дано?
Я вже не питатиму тебе чому. Мабуть, я таки вдячний тобі, Недоле…
Лист у стіл
47 самоспалення,
березень 1861 рік