72 роки тому в ході весняного наступу радянських військ з 8 по 13 березня 1944 року Долинський район був повністю визволений від фашистських загарбників.
Ця подія – визначна дата в житті жителів нашого району, бо увібрала в себе мужність, героїзм, самопожертву воїнів – визволителів, партизанів, нескореного населення Долинщини в боротьбі з ворогом.
Робота Козової Дар'ї
"Друга світова війна в історії моєї сім'ї"
У весни є рідна сестра, ім’я її – Надія. І придане у них одне на двох – сонце і радість. І приходять вони кожного року, розсипаючи квіти по землі.
Були весни і будуть, і, може, будуть прекрасніші, ніж та, яка щойно минула, але живе в народній пам’яті і завжди буде жити та незабутня весна Перемоги. Скільки вже травневих пісень проспівало життя за цей час, а вона не старіє, і світло її стає тільки чистішим і яснішим.
Здається, 9 Травня і природа сумує разом із людьми: плаче небо, накрапає дощ – і краплини – сльозини котяться по щоках. А може, плачемо ми? Чи душі загиблих? Кожна українська сім’я заплатила данину жорстокій війні.
За роки Другої світової моя Батьківщина втратила п’яту частину свого населення. Близько трьох мільйонів загинуло на фронті. Майже шість мільйонів було знищено фашистами під час окупації.
Такими є висновки істориків. А за ними – понівечені долі, осиротілі діти, попелища, руїни.
Течуть, стікають в небуття краплини, мої думки. Пам'ять стає більш чіткою, виразнішою…
Війна шаленим вітром пронеслася і над моєю родиною.
Прадід Василь пішов на війну, залишивши вдома трьох маленьких дівчаток. Пішов – і не повернувся.
По всій Україні могили. Поряд з відомими іменами читаємо: Невідомий…Невідомий… Невідомий…
Вони не встигли прожити своє життя, але встигли зробити головне – врятувати Європу від фашизму. Врятувати тих, хто пройшов у цей світ потім, – усіх нас.
“Серденько, підкажи, в якій могилі мій дідусь?” - кричу щосили серед широкого степу. “Дідусь…Дідусь… Дідусь…”, - багатоголосе ехо летить над світом. І приходить усвідомлення множинності горя багатьох українських сімей, чиї батьки, чоловіки пішли, щоб стати птахами.
Прабабуся Варя всю війну провела в Німеччині. Її разом із іншими юнаками та дівчатами силоміць було вивезено з України.
Вона вижила, повернулася і помстилася війні – подарувала світові трьох дітей. Та особливо важко було молодій жінці носити під серцем первістка. Війна вбивала її ненароджене маля кожної ночі.
Вона прокидалася від власного страшного крику. І голосом таким, як у грудні вітер, просила піднести води, щоб сльозу запити, говорила, що пам’ять ночами болить. Болить розп’ята в концтаборі душа: липне до спини смугаста роба…, і вибухає серце, як граната…, і темнота корчиться від крику помираючого в’язня….
Можливо, колись час зітре з моєї пам’яті ім’я бабусі, але я ніколи не забуду, що таке війна.
Моя прабабуся, по дідусевій лінії, за роки війни від тяжкої виснажливої праці захворіла і осліпла.
Десята повоєнна весна запам’яталася малому Сашкові назавжди.
Бабця стояла посеред кімнати і чекала, поки хтось підійде. Почувши тихенькі кроки, нетерпляче озвалася: “Хто тут?! Проведи мене, будь ласка, на подвір’я. Кажуть, сьогодні, у День Перемоги, сонце по – особливому світить…” Малий простягнув руку – і вкололося дитяче серце об холодні пальці сліпої. Про себе він лічив кроки, сподівався, що те травневе сонце засвітить очі, які з’їла ненависна війна, і вони посміхнуться світові. Але дива не сталося. Тремтячими руками незряча намацала стіну і пішла попід нею… А довкола співали пташки, спалахували тюльпани… І малому було так нестерпно, наче це в нього війна забрала очі.
Моя прабабця віддала війні найдорожче, але лиходійка її не перемогла: жінка вміла бачити серцем.
Прадід Іван був хлопчиком – підлітком, коли в село увірвалися німці. Його, єдиного синочка, батьки декілька днів переховували в очереті. Найстрашніше було вночі. Темрява здригалася від пострілів, зойків, відчаю, несамовитої люті німецької лайки. А на ранок хлопчик зрозумів, що не може говорити. З часом мова повернулася, та на все життя дідусь став “заїкою”.
Теплий травневий вечір. Цвіте жасмин і пахне так, як не пахнув ніколи. Сидимо. Я і дідусь. Прошу його: “Ти говори. Тільки не мовчи. Говори хоча б тому, що я люблю твій голос”. Він відвертається від мене. Але я бачу, як по щоці котиться велика сльоза. А я прошу його посміхнутися, хоча б тому, що жасмин пахне сьогодні так, як ніколи…
Війна – страшна, велика, чорна. Але горіла в душі моєї прабабусі Федосії свічка – віра в Перемогу. Живилася вона мужністю солдата, її батька Василя, і сльозою діда Івана, і працею прабабці Фросини… Мої рідні, ви наближали Перемогу всі разом, ціною власного життя. Те, що зробили ви, мабуть, вище за долю. Я обіцяю вам, що пронесу в серці моєму пам'ять про кожного з вас і дітям передам у спадок.
Вони такі нерозлучні – весна і пам'ять, праця і радість, жінка, яка виношує нове життя, і поле бою, на якому зійде пшеничний колосок.
У Весни є рідна сестра, ім’я їй – Надія. У Весни є рідний брат, ім’я йому – Мир. У Весни, Надії та Миру є весняний гонець, ім’я йому – травень.